КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
      ТЕАТРУ, КIНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ
      іменi І. К. Карпенка-Карого

Офіційний сайт
eng   рус
Вступнику Факультет театрального мистецтва Інститут екранних мистецтв Новини Контакти


         Увага!
Інформація розміщена на сайті www.knutkt.kiev.ua не є офіційною інформацією Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого та є недостовірною. Офіційний сайт нашого університету знаходиться за адресою:
  www.knutkt.com.ua

Історія університету

У XIX столітті, коли відбувався процес становлення українського професіонального театру, в Україні не було спеціальних шкіл, які б готували українських акторів, бо не існувало української школи взагалі.
Українські актори здобували фахову освіту безпосередньо у трупах під керівництвом антрепренерів, які й були, як правило, режисерами цих труп. У другій половині XIX ст. в Україні виникає ряд приватних драматичних шкіл, які, однак, були російськомовними в межах Російської імперії і польськомовними — у межах Австрійської (з 1867 р. — Австро-Угорської) монархії. Актори ж українського театру, приреченого на постійні мандри, продовжували навчатися безпосередньо в процесі творчої роботи. Траплялися випадки, коли до складу українських труп потрапляли люди з середньою, незакінченою вищою і вищою освітою, навіть у поодиноких випадках — спеціальною, тобто театральною.
Розуміючи тяжке становище з театральною освітою в Україні, М. Л. Кропивницький і М. П. Старицький посилали своїх доньок на навчання до театральних училищ Санкт-Петербургу і Москви. Заснувати ж власну, українську театральну школу не було можливості через заборону взагалі викладання українською мовою у будь-яких школах у межах Російської імперії. Та вже тоді визрівала сама ідея української театральної школи, виколисувалася надія на кращі часи...

Не без особистої участі й підтримки одного з найбільших українських театральних діячів Михайла Петровича Старицького (1840—1904) великий український композитор Микола Віталійович Лисенко (1842—1912), ім'я якого вже за життя було названо у славетному гроні корифеїв української сцени, ще 1898 року порушив перед царською владою питання про створення не просто музичної, що, здавалося б, було йому більш з руки, а саме музично-драматичної школи в Києві. Через рік, 5 березня 1899 р., Міністерство внутрішніх справ у Петербурзі затвердило статут цієї школи. Проте через відсутність належних коштів відкриття приватної Музично-драматичної школи М.Лисенка сталося аж через п'ять років — у вересні 1904-го, на кошти, зібрані наприкінці 1903 р. українським громадянством як дарунок Лисенкові з нагоди 35-річного ювілею його творчості для придбання дачі під Києвом. Присутній на ювілейних урочистостях відомий громадський діяч і кооператор Микола Левитський (1859—1936) запропонував прихильникам таланту М. Лисенка відкрити в Києві Музичну школу. Ця думка походила від самого М. Лисенка, який чекав на такі кошти, щоб спрямувати їх на заснування школи, і орендував для неї приміщення в будинку професора-психіатра І. Сікорського на вул. Великій Підвальній (тепер — Ярославів Вал).
Для керівництва драматичним відділом школи була запрошена племінниця М. В. Лисенка, донька вже покійного на той час Михайла Старицького — вихованка театрального училища Московського філармонійного товариства (тепер — Російська академія театрального мистецтва), відома вже на той час актриса Марія Михайлівна Старицька (1865—1930), яка працювала театральним педагогом до кінця свого життя.
Спочатку курс драматичного мистецтва формально вважався тільки російським, хоча Марія Старицька свідомо добирала молодь, яка знала українську мову, на якій і спілкувалася зі своїми учнями. У 1906 р., коли українська мова удостоїлася офіційного визнання в Росії, хоч освіта українського народу його ж мовою до 1917 р. так і не була дозволена, це українське «свавілля» у Музично-драматичній школі М. Лисенка було поблажливо легалізоване. Від 1907 р. на драматичному відділі існували водночас російський та український акторські курси.
Усі музичні предмети викладалися в школі за програмами і в обсязі консерваторії, а предмети драматичного відділу — за програмами і в обсязі драматичних училищ при імператорських театрах, але у березні 1912 р. Міністерство внутрішніх справ зажадало від Лисенка подати на затвердження новий варіант статуту, в якому були б зняті ці твердження.

Після смерті М. Лисенка, що сталася 24 жовтня (7 листопада) 1912 р. не без негативного впливу на його здоров'я згаданої бюрократичної тяганини під загрозою закриття школи, заснований ним навчальний заклад одержав ім'я М. Лисенка. Керівництво школи взяла на себе директорська колегія на чолі з викладачкою скрипкової гри О. М. Вонсовською, за вибором спадкоємців Лисенка, а через рік — донька композитора — піаністка Мар'яна Миколаївна Лисенко, яка у 1914 році закінчила Московську консерваторію. До роботи на драматичному відділі, опріч М. М. Старицької, були залучені провідні актори і режисери київських російських театрів, а саме: Є. А. Лепковський (1906-1907 рр.), Г. Г. Матковський (1907— 1910 рр.), С. Броневський (1910-1912 рр.), Г. П. Гаєвський (1912-1913 рр.), Ф. І. Гущин (1913-1914 рр.), К. І. Сележинський (1914-1915 рр.), Л. І. ртеньєва (1915-1916), В. В. Сладкопєвцев, О. С. Муравйова (1916-1918). Всі вони вели російський акторський курс. Сама ж М. М. Старицька з 1907 р. вела курс український. В останньому навчальному році цієї школи (1917/1918) українські акторські курси вели також О. Л. Загаров, И. Д. Стадник, М. Г. Бурачек, І. О. Мар'яненко. Загальноосвітні предмети викладали член-кореспондент Імператорської Академії наук у Петербурзі, професор Університету Св. Володимира в Києві В. М. Перетц (до 1913 р.) - історію літератури і фольклор та І. М. Стешенко – історію драми. Екзаменаційні вечори у школі, які проводились чотири рази на рік, були відкриті для широкої публіки. Часто на цих вечорах головував Микола Карпович Садовський — директор Товариства українських артистів, стаціонованого в Києві з 1907 р. Про ці вечори багато писала київська (і не тільки київська) преса.
Курс драматичного мистецтва тривав спочатку чотири, а згодом — три роки. До спеціальних предметів у ньому належали: сценічна гра, декламація і режисура. Допоміжними предметами вважалися: міміка, фехтування, танок, гримування, історія драми, історія культури, психологія, естетика, італійська і французька мови.
Упродовж 1904—1918 рр. на драматичному відділі навчалися і закінчили його талановиті учні, імена яких назавжди залишилися в історії українського театру: актриси Ніна Горленко, Наталя Дорошенко, Поліна Самійленко, Олімпія Добровольська, Антоніна Баглій (сценічний псевдонім — Смерека), Софія Мануйлович, Поліна Омельченко (сценічний псевдонім — Нятко), актори й режисери Олексій Ватуля, Степан Бондарчук, Прохор Коваленко, Марко Терещенко, Борис Романицький, драматурги і театрознавці — Леонід Пахаревський та Іона Шевченко.

Саме з цієї школи у 1916—1917 рр. учнівська молодь потягнулася до театральної студії Леся Курбаса, на базі якої виник керований ним «Молодий театр» — революційне явище в історії українського театру. Як тільки визріла суспільно-політична ситуація після падіння царського режиму в Росії і після проголошення України спочатку автономною (1917 р.), а згодом і незалежною державою (1918 р.), цей навчальний заклад забажав узаконити статус, який він фактично мав до цього, тобто визнати себе вищою школою. Підготовчі заходи щодо цього вживалися ще з 1917 року, за Української Центральної Ради, але подання, підписане директором Музично-драматичної школи імені М.Лисенка, розглядалося 1918 року вже за нової влади, у короткий період існування Української Держави, очолюваної гетьманом Павлом Скоропадським. Враховуючи заяву директора Мар'яни Лисенко, де висловлювалось прохання «дозволити перетворити (реформувати) Музично-драматичну школу у Вищий музично-драматичний інститут, котрий давав би учням закінчену художньо-технічну освіту і по закінченні — звання вільного художника з правом носити по званню нагрудну ознаку», а також додані до заяви проект статуту і навчальний план, Головне управління мистецтв і національної культури Міністерства освіти Української Держави підготувало законопроект «Про перетворення Музично-драматичної школи імені М. Лисенка на Вищий музично-драматичний інститут імені М.Лисенка з програмою і правами консерваторії». Цей документ затвердив 2 вересня 1918 року за № 180 Головноуправляючий справами мистецтв і національної культури Петро Дорошенко. Але до затвердження цього законопроекту Радою Міністрів Української Держави справа не дійшла. Тому згаданий законопроект фігурує в різних справах 1918—1919 років як законодавчий акт щодо реформування цього, ще приватного тоді, навчального закладу, який ставив своїм завданням готувати «вільних художників». Ректором Вищого музично-драматичного інституту імені М.Лисенка у 1919—1920 рр. був Фелікс Михайлович Блуменфельд (1863—1933), родом з України, один із трьох братів — відомих українських та російських музичних діячів.

Після розпаду гетьманату (14 листопада 1918 р.) уряд відновленої Української Народної Республіки не залишав новостворений інститут без своєї опіки. 17 січня 1919 року Рада Міністрів УНР видала постанову про асигнування в розпорядження Міністерства народної освіти 72 тисяч карбованців на одноразову субсидію Вищому музично-драматичному інститутові імені М. Лисенка на друге півріччя 1918/1919 навчального року, але чи встиг інститут отримати зазначені кошти від цієї влади, яка дуже скоро в Києві змінилася, невідомо.
Новий, радянський орган влади — Комісаріат для охорони культурно-освітніх установ і організацій наприкінці лютого — на початку березня 1919 року, прийнявши делегацію інституту, задовольнив її прохання щодо надання іншого, кращого приміщення: перевів інститут з Великої Підвальної, 15 на вул. Велику Володимирську, 45 (тепер тут - Будинок учених Національної академії наук України).

Денікінська навала на Київ з загальною економічною скрутою, репресіями та реквізицією майна інституту не сприяла його становленню. Тільки з 1922 року Народний Комісаріат освіти УСРР (за термінологією тих років — Української Соціалістичної Радянської республіки) звертає свою увагу на цей навчальний заклад музичного й театрального мистецтва, допомагаючи йому певними асигнуваннями. Тоді ж інститутові було надано краще приміщення на вул. Хрещатик, 52. Відтоді й дотепер інститут орендує це приміщення у міської державної адміністрації. Навчання в інституті залишалося платним, але у 1924/1925 навчальному році 83% студентів з робітників та селян були звільнені від оплати за навчання.

Бурхливий розвиток українського театру після Української революції 1917 року визначив необмежений обсяг ринку для українського актора. У зв'язку з цим у пореволюційні роки збільшилася кількість студентів українського акторсько-режисерського курсу, тут залюбки працюють майстри не тільки української, а й російської сцени.

Вищий музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка у 1920—1924 рр. очолював відомий український музикознавець, композитор і педагог, доктор мистецтвознавства (з 1943 р.) А. К. Буцькой (син О. М. Вонсовської), який пізніше був деканом інструкторсько-педагогічного факультету Ленінградської консерваторії.

У 1922/1923 навчальному році при інституті, використовуючи його приміщення, під керівництвом О. С. Курбаса працює група акторів, на базі якої було створено Мистецьке об'єднання «Березіль» і Київську студію «Березіль». Контингент учнів цієї студії повністю склався із студентів старших курсів драматичного факультету. А незабаром весь педагогічний склад студії «Березіль» було запрошено до штату інституту і на чолі українського відділу драматичного факультету став О. С. Курбас. З цього часу український відділ міцно пов'язується у своїй "роботі з новим, реформаторським українським театром, а студенти факультету беруть участь у роботі студії «Березіль», яка перетворилася із студії на професіональний театр.

Деканами драматичного факультету були «березільці» П. Т. Долина у 1923/1924 навчальному році та Г. Г. Ігнатович — у 1924/1925 навчальному році. Паралельно з українським відділом продовжував працювати російський, але через зменшення вступу на цей відділ у 1926 р. його було закрито.
У 1924 р. було запроваджено, так звану, соцакадемічну перевірку складу студентів і визначено інше цільове спрямування мистецької освіти: випускати не просто виконавця, а організатора музичного і театрального процесу. Це, по-перше, вплинуло на соціальний склад студентства, а по-друге — визначило потребу в підготовці працівників на фронті культурно-театрального будівництва, інакше кажучи — високоосвічених режисерів-організаторів не тільки професіонального театру, а й аматорської роботи в клубах, сільбудах, школах тощо. Все це вимагало величезної роботи щодо реконструкції навчального плану на драматичному факультеті. Інакше кажучи, було поєднано навчання акторів і режисерів професіональних театрів, а також організаторів художньої самодіяльності: тобто інститутові було надано функцію, яку у повоєнні десятиліття було передано новостворюваним інститутам культури з підготовки акторів і режисерів для не професіонального театру. Різниця між ними тоді, у 20-х роках, полягала, однак, не у рівні кваліфікації, як це сталося з утворенням інститутів культури, а в методах самої роботи. Отож, було вжито заходів щодо розробки методів роботи «режисера політосвіти», тобто роботи в системі художньої самодіяльності, і додержання на належному рівні вимог професіонального театру.

Новий навчальний план, розроблений у 1924— 1928 роках, було взято за основу для всіх інших драматичних факультетів музично-драматичних інститутів в Україні (Харків, Одеса). Отже, йшлося про системну підготовку театральних кадрів, здатних працювати організаторами театральної діяльності безпосередньо на виробництві, театральними педагогами в школах, науковими працівниками — у поєднанні з професіональною роботою в театрі, а це вело за собою потребу запровадження театральної освіти і в інститутах народної освіти (так іменувалися у 20-х роках університети).

Однією із засад тогочасного навчального плану був принцип підготовки режисера через актора — не в розумінні, щоб режисер самодіяльного театру був ще й зразковим актором, а в розумінні, що режисер має володіти методом показу і, взагалі, — режисер повинен виростати з актора.

На чолі Вищого музично-драматичного інституту імені М. Лисенка у 1924 —1928 рр. стояв видатний музикознавець Микола Олексійович Грінченко (1888— 1942).

Викладачами драматичного факультету були вже згадувані вище О. Л. Загаров (1918—1921 рр.), Й. Д. Стадник (1918-1919 рр.), І. О. Мар'яненко (1918-1926 РР.), О. С. Курбас (1922-1926 РР.), Г. Г. Ігнатович (1922—1926 рр.), а також: Г. П. Гаєвський (1918-1923 рр.), Б. Х. Тяшо (1923-1926 рр.), В. І. Інкіжинов (1924—1926 рр.) — майстерність актора; М. М. Старицька (1918-1930 рр.), Ф. Ю. ГаєвськиЙ (1918-1926 рр.), В. В. Сладкопєвцев (1918-1923 рр.), Д. М. Ревуцький (1920-1934 рр.) — «живе слово» (сценічна мова); В. Г. Меллер (1922-1926 рр.) — художнє оформлення вистави; О. Г. Кисіль (1918-1920 рр.), П. І. Рулін (1920—1934 рр.) — історія театру та багато інших. На драматичному факультеті було організовано «Театр читця» під керівництвом И. О. Куніна (1925 — 1927 рр.), який провів понад п'ятдесят виступів у різних клубах, вищих закладах освіти, військових частинах тощо. У 1925 році під керівництвом викладачів «живого слова» — заслуженого професора М. М. Старицької і Ф. Ю. Гаєвського — організовано «Лабораторію художнього слова», робота якої спиралась на творчість тогочасних київських поетів. Восени 1925 року під керівництвом професора П. І. Руліна організовано «Драматургічну лабораторію», яка розробляла тему «Методи інсценізації», внаслідок чого було проаналізовано вистави театру «Березіль» (до 1926 р.) та театру ім. І. Франка (з 1926 р.), а також творчі методи М. Кропивницького та М. Старицького.

У ці роки було здійснено також лекції-покази режисерських робіт студентів четвертого курсу на теми «Театр Мольєра», «Умовний театр». У 1926 р., у зв'язку з переведенням до тодішньої столиці України — Харкова найкращого на той час театру «Березіль», зі штату викладачів вибули О. С. Курбас і ряд акторів та режисерів цього театру, які за сумісництвом працювали в інституті. Вже наприкінці 20-х років XX ст. випускників драматичного факультету Музично-драматичного інституту імені М. Лисенка можна було бачити на посадах акторів і режисерів державних театрів, режисерів-організаторів у клубах та інших закладах художньої самодіяльності. Серед них у період з 1918 по 1934 рр. — видатні діячі українського театру — актори і режисери. Згодом, у воєнні і повоєнні роки, були удостоєні почесних звань: народні артисти України і СРСР Д. С. Антонович (справжнє прізвище — Будько) і О. І. Сердюк (обидва закінчили інститут 1919 р.), В. Г. Магар (закінчив 1934 р.), народні артисти України К. О. Осмяловська, Л. А. Криницька, Б. Х. Тягно (усі — 1923 р.), Л. Ф. Дубовик, М. Т. Кононенко, П. Г. Міхневич (усі — 1925 р.), М. Скляренко (1926 р.), Г. Я. Янушевич (1928 р.), З. С. Хрукалова (1929 р.), П. Т. Сергієнко (1931р.), В. І. Харченко (1933 р.), заслужені діячі мистецтв України І. І. Чабаненко та М. Г. Єсипенко (обидва — 1930 р.), заслужений діяч мистецтв Молдови Д. Т. Бондаренко, заслужений артист України С. М. Ткаченко (обидва — 1928 р.), кандидат мистецтвознавства І. О. Волошин (1930 р.).

У 1934 р. на драматичному факультеті Музично-драматичного інституту певний час навчалися народний артист України і СРСР В. М. Дальський, народні артисти України М. Ф. Покотило, Р. Г. Івицький та багато інших — ті, кого удостоєно почесного звання заслужений артист України, і ті, кого, часом несправедливо, було «обійдено» увагою з боку того самого тоталітарного режиму, який на початку 30-х років змінив тактику у ставленні до діячів української культури, дедалі посилюючи репресії щодо окремих із них у процесі згортання так званої політики українізації в УРСР, яка почалася з 1923 р., набула гальмівного характеру у 1929 р. і остаточно припинилася у 1933 р. Але до цього останнього моменту в інституті був здійснений ряд структурних ініціатив: у 1928 р. почався щорічний прийом на єврейський акторський курс, що тривав до нападу на СРСР німецьких загарбників.

1930 року було здійснено єдиний прийом на польський акторський курс, оскільки в Києві з 1929 р. існував Польський державний театр, творчий склад якого у 1937—1938 рр. майже весь було репресовано, і врешті театр закрито. Натомість, 1937 року відновився масовий прийом на російський акторський курс.

У 1930 р. помирає професор М. М. Старицька. У кінці 20-х — на початку 30-х років почалася «чехарда» в керівництві інституту: після звільнення М. О. Грінченка, з наступним його арештом з політичних причин, у 1928 році на посаду ректора призначили хормейстера С. М. Романюка, а у 1932 році його змінив (вже на посаді директора) С. П. Тишкевич-Азважинський (незважаючи на проведення ними партійної лінії, обидва були репресовані у середині 30-х років).

1934 року після кількох публічних проробок було звільнено з посади професора інституту видатного театрознавця П. І. Руліна через його нібито апологетичне ставлення до О. С. Курбаса (звільненого з театру «Березіль» у Харкові наприкінці 1933 р. заарештованого у 1934 р. і розстріляного на Соловках у 1937 р.) і за співробітництво з репресованим у 1930 р. академіком С. О. Єфремовим. З різних посад в інституті тоді було усунуто й інших, менш відомих осіб, а декого й заарештовано і знищено.

1934 року, коли столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва, відбулися зміни не тільки в державних, а й культурно-освітніх структурах. Саме того року Музично-драматичний інститут імені М.Лисенка було реорганізовано: музичні факультети об'єднано з музичним технікумом, який існував після ліквідації Київської консерваторії у 20-х роках, і таким чином відновлено Київську державну консерваторію, за якою, однак, не було залишено імені М. Лисенка, бо саме у той час його було оголошено українським буржуазним націоналістом (1940 р. консерваторії присвоєно ім’я російського, а об'єктивно — то й українського, композитора П. І. Чайковського), а на базі драматичного факультету створено окремий Київський державний театральний інститут, який став єдиним театральним вищим навчальним закладом у республіці, оскільки музично-драматичні інститути в Харкові та Одесі на початку 30-х років були ліквідовані.
Відтоді у стінах Київського державного театрального інституту ім'я О. С. Курбаса вимовлялося тільки у супроводі лайливих епітетів, а всі його колишні прибічники були «прибрані» з навчального закладу. Запанувала шаблонна орієнтація на єдину, канонізовану «систему» К. С. Станіславського, відступ від якої розцінювався як ідеологічна диверсія з відповідними репресивними наслідками. Відтепер реалістичні традиції українського театру корифеїв накладалися на «систему» К. С. Станіславського й визначалися як стовпова дорога в українському театрі за панівного тоді, так званого, методу соціалістичного реалізму. Зрештою, саме «система» К. С. Станіславського у творчому її сприйнятті покладена в основу сучасної української театральної педагогіки.

У 1934 р. при Київському державному театральному інституті було створено навчальний театр, який працював до початку війни. В інституті утворилася кадрова криза, у зв'язку з чим на сторінках газети «Советское искусство» від 26 серпня 1936 р. з'явилася стаття, в якій констатувався факт занепаду навчального процесу в Київському державному театральному інституті. Причиною цього (яка, зі зрозумілих причин не називалася в газеті) була вкрай напружена політична ситуація в країні.

З середини 30-х років до самого початку війни продовжувалась «чехарда» з ректорами: по черзі виконували обов'язки керівників інституту без остаточного затвердження на цій відповідальній посаді Т. Ф. Осадчий (1934-1936), І. І. Шраменко (1936-1937), В. О. Захаров (1937—1938), які теж були незаконно репресовані владою, та І. Р. Піскун (1938—1939). У 1939 році директором інституту призначається І. І. Чабаненко, а деканом – С. М. Ткаченко. До науково-педагогічного складу інституту були зараховані за сумісництвом провідні на той час видатні майстри сцени: Г.П.Юра - з 1936 р., А. М. Бучма, Г. М. Полежаєв - обидва з 1937 р., В. Б. Вільнер - з 1938 р., К. П. Хохлов - з 1939 р.
У передвоєнні сім років Київський державний театральний інститут закінчили відомі у повоєнні роки майстри сцени: народні артисти України О. В. Омельчук (1935 р.), В. К. Полінська (1936 р.), Н. П. Доценко (1936 р.), В. А. Данченко, В. І. Івченко (обидва — 1937 р.), Д. В. Франько (1938 р.), О. Я. Кусенко, Ф. Г. Верещагін, Ю. И. Березін, В. П. Дашенко, К. И. Параконьєв, Ю. Т. Тимошенко (усі — 1941 р.), заслужені діячі мистецтв України М. М. Карасьов (1937 р.), Л. А. Олійник (1940 р.), доктор мистецтвознавства М. К. Йосипенко (1936 р.) та ін.

Тут деякий час учились народний артист СРСР М. О. Гриценко (Московський театр ім. Є. Вахтангова) і Почесний академік Академії мистецтв України, професор В. Д. Ревуцький (США).

У 1935 р. при інституті було відкрито аспірантуру зі спеціальності «театральне мистецтво», яку 1939 року закінчив М. К. Йосипенко, а 1940 р. — О. М. Борщаговський, М. Ф. Дібровенко та Ю. С. Іваненко (загинув на війні, залишивши ряд опублікованих наукових праць).

З вибухом війни у 1941 р. інститут було евакуйовано до Харкова, звідти — до Саратова, потім - до Москви, де був об'єднаний з Державним інститутом театрального мистецтва імені А.В.Луначарського (тепер — Російська академія театрального мистецтва). Художнім керівником українського відділу був призначений видатний російський актор, народний артист СРСР, професор М.  М. Тарханов, поруч з ним працював І. І. Чабаненко.

Тим часом у 1941—1943 рр. викладачі і студенти, які не змогли евакуюватися з Києва, працювали і навчалися в об'єднаній Музично-театральній академії, яку з ініціативи української інтелігенції було відкрито наприкінці 1941 р. у приміщенні на розі бульвару Шевченка і вулиці Пирогова, де нині розміщений Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова. На чолі цього навчального закладу став син М.В.Лисенка — Остап Миколайович Лисенко. Одначе, на початку 1943 р. німецько-фашистська влада, яка не бажала розвитку української культури і розгорнула репресивні заходи щодо окремих українських політичних і культурних діячів, закрила цей український вищий мистецький навчальний заклад.

Чимало випускників, викладачів і студентів інституту не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни. Їхні імена викарбувані на меморіальних дошках, установлених у 60-х роках XX ст. у двох різних корпусах інституту: на вул. Ярославів Вал, 40 і на вул. Хрещатик, 52.
У листопаді 1943 року інститут переїхав з Москви до Харкова, де незабаром було відновлено окремий державний театральний інститут, а влітку 1944 р. він був реевакуйований до Києва. Оскільки Хрещатик лежав у руїнах, то, незважаючи на те, що будинок, у якому працював інститут до війни, залишився цілим, у ньому заняття ще не відновилися, і тому інститут примістили у школі на вул. Маловасильківській, де він пробув до 1951 року, після чого його перевели знову на Хрещатик, 52.

Повоєнний період історії інституту позначений важливими подіями. З Москви він повернувся з дещо змодифікованою назвою: «Київський державний інститут театрального мистецтва», а в 1945 р., з нагоди сторіччя від дня народження видатного українського драматурга і театрального діяча І. К. Карпенка-Карого, інститутові присвоєно його ім'я. На педагогічну роботу повернулися Г. П. Юра, А. М. Бучма, К. П. Хохлов, Л. М. Гаккебуш, С. М. Ткаченко, І. І. Чабаненко, І. О. Волошин, М. К. Йосипенко та інші. Директором був призначений спершу доцент І. І. Чабаненко (1943-1945 рр.), потім доцент М. К. Йосипенко (1945—1946 рр.), ще згодом — заслужений артист України, професор С. М. Ткаченко (1947— 1961 рр.). Пізніше було відновлено назву посади керівника інституту - «ректор», і знову її обійняв заслужений діяч мистецтв України, професор І. І. Чабаненко (1961—1965 рр.), опісля — доктор філософських наук, професор В. О. Кудін (1965— 1968 рр.), потім — доктор мистецтвознавства, професор І. С. Корнієнко (1968—1975 рр.), доктор філософських наук, професор В. Ф. Безпальчий (1976—1981 рр.), заслужений артист України, професор Ф. М. Баклан (1981—1983 рр.), академік Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор Р. Я. Пилипчук (1983—2003 рр.), з 2003 року — заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор О. І. Безгін. Проректором з навчальної, наукової та виховної роботи у 1946—1967 рр. був доцент М. І. Яременко, з 1968 по 1971 рр. — народний артист України, професор В. І. Харченко, а у 1972—1978 рр. — В. А. Приймак. З 1978 року (після введення у 1977 році окремої посади проректора з наукової роботи) проректорами з навчальної та виховної роботи працювали: заслужений артист України, професор Ф. М. Баклан (1978—1981), заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, доцент А. В. Поляков (1982—1983), кандидат мистецтвознавства, доцент Г. Г. Макарчук (1984— 1988), з 1988 р. до цього часу — заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор П. І. Кравчук.

З 2006 року в Університеті вводиться посада першого проректора, яку обіймає кандидат економічних наук, доцент Кочарян Інна Сергіївна. Посаду проректора з наукової роботи першим посідав нині академік Академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор Р. Я. Пилипчук (1977—1983), потім — кандидат філософських наук, доцент С. М. Шангін (1984—1993), заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, доцент М. І. Слободян (1994— 1995 та 2002 - 2007), доцент В. Л. Чубасов (1995-1997), кандидат мистецтвознавства, доцент Г. М. Фількевич (1998— 2001). З 2008 року проректором з наукової роботи працює кандидат мистецтвознавства, професор Г. Д. Миленька. Проректором з адміністративно-господарської роботи у 2009 році призначено Вовк Олену Вікторівну.

З 1944 року в інституті розпочато підготовку фахівців за спеціалізацією «театрознавство», у 1975 році цю спеціалізацію профілізовано на ще одну: «організація театральної справи», а з 1995 р.— це окрема спеціалізація.

У 1961 році було прийнято постанову Ради Міністрів УРСР про створення в інституті кінофакультету для підготовки кадрів з кінорежисури, кінооператорства і кінознавства. Фактично в Україні було відновлено підготовку кадрів для кіномистецтва, яка була штучно припинена внаслідок ліквідації Інституту кінематографії у 1938 році. Розміщено було цей факультет у сьомому корпусі Державного історико-архітектурного заповідника «Києво-Печерська лавра». У 1975 році на кафедрі кінорежисури з'явилася профілізація з режисури телебачення, а у 1985 році створено окрему кафедру режисури телебачення. 2002 року створено кафедру звукорежисури.

З 1997 року факультет розміщено у корпусах Київської кіностудії хронікально-документальних фільмів на вул. Щорса, 18. У 1965 році інститутові надано приміщення колишньої економічної школи Терещенків по вул. Ярославів Вал, 40, але навчальний процес тут був налагоджений після ремонту в 1968 році. Тоді ж тут після тривалої перерви відновив свою роботу навчальний театр. А у 1986 році інститутові надано нежитлове приміщення під навчальний корпус на вул. Ярославській, 17/22. Розпочате у 1986 році будівництво нового корпусу інституту на Львівській площі припинено у 1995 році через відсутність державних коштів.

Багато зусиль колектив інституту доклав до виховання іноземних кадрів. Починаючи з 1966 р., щорічно до 1990 р. за спеціалізацією «акторське мистецтво» навчалися громадяни Чехословацької Республіки для Українського Народного Театру у Пряшеві. У 70—80-х роках XX ст. кожен п'ятий, а то й четвертий студент, особливо на кінофакультеті, був іноземець, в основному з тих країн, що тоді, як прийнято було казати, розвивалися, бо ж ми, мовляв, жили уже в періоді «розвинутого соціалізму». І нам доводилось на нужденній навчально-технічній базі готувати фахівців, які ставали в деяких із цих країн східного світу і Латинської Америки піонерами національного театрального й особливо кіномистецтва.

Так само інститут набув неабиякого досвіду в підготовці кадрів для театрального і кіномистецтва національних меншин. Ясна річ, російський акторський курс у повоєнні десятиліття, коли майже весь навчальний процес в інституті здійснювався російською мовою, не сприймався як підготовка театральних кадрів для національної меншини, як не сприймався таким факт підготовки російською мовою дагестанського акторського курсу у 60-х роках XX ст. Підготовка акторських кадрів для національних меншин стала реальною наприкінці 80-х — на початку 90-х років XX ст., коли про національні меншини заговорили як про політичну реальність під час так званої перебудови в Радянському Союзі: саме тоді уперше виникла ідея створення Угорського державного театру на Закарпатті і саме тоді інститутові було дано завдання здійснити прийом угорської молоді із Берегівського району Закарпатської області. Перший випуск цього угорського курсу відбувся уже в умовах незалежної України (1993 р.), а незабаром і другий (1998 р.)— для Угорського національного театру в м. Берегові Закарпатської області. У 1996 році випущено єврейський акторський курс для Державного єврейського театру в Києві (хоч до реалізації цього плану справа не дійшла), у 2000 р. — кримсько-татарський акторський курс для Кримсько-татарського національного театру в Сімферополі. Продовжується й циклічна підготовка російських акторів (прийом — раз на чотири роки).

У 80—90-х роках XX ст. в інституті уперше в Україні відкрито спеціалізації: «хореографія», «диктор та ведучий телепрограм», «звукорежисура», «режисура цирку», у 2003 р. — «актор лялькового театру».
Акторське й режисерське мистецтво у 40—90-х роках XX ст. викладали такі видатні майстри сцени і екрана, як Г. П. Юра, А. М. Бучма, К. П. Хохлов, А. М. Гаккебуш, М. П. Верхацький, М. М.Крушельницький, В. І. Харченко, В. О. Неллі, І. І. Чабаненко, С. М. Ткаченко, В. С. Довбищенко, П. Т. Сергієнко, М. О. Соколов, Д. О. Алексідзе, Д. В. Франько, О. І. Соломарський, Ю. М. Мажуга, А. Н. Скибенко, А. Є. Гашинський, І. О. Молостова, К. П. Степанков, С. В. Данченко, Б. П. Ставицький та інші.

На кінофакультеті, починаючи з 1961 року, викладали В. І. Івченко, Т. В. Левчук, В. П. Небера, В. Т. Денисенко, М. К. Чорний, С. В. Шахбазян, А. И. Войтецький, М. П. Мащенко, Ю. Г. Іллєнко та ін. Чимало з перелічених викладачів закінчили наш навчальний заклад. Найбільш імениті з тих, хто навчався тут у другій половині XX ст., посідали, а дехто й досі посідає чільні місця на сцені і в кіно, у театрознавстві й кінознавстві. Це, зокрема (імена подаються за хронологією закінчення інституту): актори Нонна Копер-жинська, Анатолій Скибенко, Володимир Аркушенко, театрознавці Лідія Білецька, Юрій Бобошко, Аркадій Драк, актори Євгенія Золотова, Валентина Зимня, Віктор Цимбаліст, Еліна Бистрицька, Ада Роговцева, Костянтин Степанков, режисери Володимир Денисенко, Анатолій Горчинський, Фелікс Соболєв, Віктор Кісін, Павло Загребельний, Лесь Танюк, Микола Мерзлікін, актори Олександр Гринько, Віталій Розстальний, Анатолій Пазенко, Марина Герасименко, Степан Олексенко, Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Броніслав Брондуков, Михайло Голубович, Олег Шаварський, Тамара Стратієнко, Іван Гаврилюк, Лариса Хоролець, Валерій Івченко, Богдан Ступка, Петро і Богдан Бенюки, Наталя Сумська, Ольга Сумська, Анатолій Хостікоєв, Тетяна Назарова та інші. Усіх народних артистів, не кажучи вже про фахівців, які мають почесні звання заслужених діячів мистецтв і заслужених артистів, важко перелічити.

З 1964 р. в інституті функціонують аспірантура та асистентура - стажування.
У 90-х роках XX ст. інститут пройшов державну атестацію (1999 р.), ліцензування всіх спеціалізацій (1997, 1999, 2001 рр.), акредитацію за третім (1999 р.) та за четвертим рівнем (2002 р.). Постановою Кабінету Міністрів України від 18 квітня 2003 р. Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. К. Карпенка-Карого перейменовано на Київський державний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. З липня 2003 р. університет очолює колишній випускник інституту зі спеціалізації «організація театральної справи», дійсний член (академік) Національної академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, кандидат мистецтвознавства, професор О. І. Безгін.

Факультет кінематографії, з 1995 року став факультетом кінематографії та телебачення. З 2005 року – Інститут екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.
До складу Інституту входить:кафедра кінорежисури та кінодраматургії, кафедра режисури телебачення, кафедра звукорежисури, кафедра кінотелеопервторства,кафедра кінознавства, навчально-мтодичний відділ (кінотелекомплекс).

Нині в університеті працюють відомі митці і вчені: народний артист України і СРСР, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, професор Ю. М. Мажуга, народний артист України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, професор М. Ю. Резнікович, доктор мистецтвознавства, професор В. Л. Скуратівський; члени-кореспонденти Академії мистецтв України — народний артист України, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, професор О. І. Коваль, доктор мистецтвознавства, професор А. К. Терещенко; заслужений діяч мистецтв України М. Г. Іллєнко; заслужені діячі мистецтв України, кандидати мистецтвознавства, професори кафедр Р. Г. Коломієць і О. С. Мусієнко.

Крім того, сьогодні в університеті працюють — лауреати Національної (Державної) премії України імені Тараса Шевченка: народні артисти України, професор М. М. Рушковський,  заслужений діяч мистецтв України, старший викладач Л. П. Мужук. В університеті також працюють народні артисти України, професори В. І. Зимня і Е. М. Митницький, Б.М.Бенюк, доценти Г. И. Кононенко і О. М. Шаварський; доктори мистецтвознавства, професори В. Г. Горпенко і О. Ю. Клековкін,  доктори філософських наук, професори А. К. Бичко і О. І. Онищенко; заслужені діячі мистецтв України — професор В. М. Судьїн, кандидати мистецтвознавства, професори В. І. Заболотна, П. І. Кравчук, А, доцент М. І. Слободян; Ю. П. Висоцький, М. Г. Іллєнко, О. П. Кочнєв, С. П. Лисецький, Л. Б. Остропольський, Б. І. Савченко.

Нині в штаті Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого серед 180 штатних викладачів — 14 докторів наук, професорів, 20 професорів без наукового ступеня доктора наук, 71 кандидат наук і доцент. Чимало викладачів удостоєні високих почесних звань: 23 народних артистів, 36 заслужених діячів мистецтв, 2 заслужений діяч науки і техніки, 10 заслужених артистів, 13 заслужені працівники культури, 3 заслужених журналісти, 2 заслужених художника, 2 заслужених економіста, 1 заслужений артист АР Кріму. Університет у різні роки закінчили, працювали і зараз працюють 5 академіків, 7  членів-кореспондентів і один почесний дійсний член Академії мистецтв України.

Сьогодні Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого — це потужний високопрофесіональний освітній заклад, в якому здійснюється підготовка кадрів з цілого арсеналу ліцензованих мистецьких спеціальностей і спеціалізацій. Навчально-методична, науково-дослідна, фахова підготовка і виховання майбутніх спеціалістів здійснюється в університеті на двох факультетах — театрального мистецтва та мистецтва кіно і телебачення за денною, вечірньою і заочною формами навчання (по окремих спеціалізаціях). Організацію цієї роботи здійснюють Вчена рада Університету, ректорат, три деканати, 14 кафедр, навчальний театр та навчальний кінотелекомплекс.

 







  

   



Генеральні партнери

Компанія «Інтеко-холдінг»






© 2010 Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого
Розробка сайту bo-co